Туристичні магніти: Унівська лавра

Департамент спорту, молоді та туризму Львівської обласної державної адміністрації продовжує публікацію текстів із туристичного путівника «Львівщина. 25 туристичних магнітів».

Цього разу розповідаємо про Унівську лавру — давній монастирський комплекс у Гологорах, один із найбільших паломницьких центрів Галичини та важливу пам’ятку історико-культурної спадщини Львівщини.

Лавра (грец. λαύρα — «вулиця, провулок») — це назва великих чоловічих монастирів, що мають виняткове духовне та історичне значення. В Україні такий статус мають лише чотири святині. Святоуспенський монастир в Уневі отримав його у 1913 році, коли з ініціативи митрополита Андрея Шептицького тут оселилися ченці-студити і давня обитель знову ожила. Сьогодні Лавра має сім дочірніх монастирів у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях, але саме Унівська обитель є її історичним осердям.

Святоуспенський монастир — один із найдавніших духовних центрів Галичини. Точної дати його заснування немає, але вже у XIV столітті він згадується в джерелах як відоме місце молитви й освіти. Археологічні дослідження на Чернечій горі, де тепер розташоване монастирське кладовище, виявили залишки оборонних валів і фундаменти церкви XII-XIII століть. За переказами, тут колись було давнє городище Володимирів град, відоме з IX століття, хоча докладних відомостей про нього не збереглося.

До середини XV століття Унівським монастирем опікувалися князі роду Гедиміновичів. У 1549 році монастир спустошила пожежа після татарського нападу. Відродити святиню взявся місцевий шляхтич Олександр Ванько Лагодовський, який став одним із найважливіших доброчинців обителі. Саме він виділив кошти на відбудову Успенської церкви над джерелом, де, за переказами, отримав зцілення, а також на спорудження оборонного комплексу. У 1549-1574 роках навколо монастиря звели могутні стіни з бійницями, чотири наріжні башти, глибокі рови та земляні вали — обитель фактично стала фортецею.

Сьогодні на одній зі стін монастиря можна побачити копію надгробка Ванька Лагодовського у вигляді сплячого лицаря. Оригінальний алебастровий пам’ятник колись був у стіні Успенського храму, але у радянські часи, коли монастир перетворили спершу на «концтабір» для греко-католицьких священників, а потім на психоневрологічний інтернат, епітафію побили й викинули в підземелля. У 1960-х львівський мистецтвознавець Володимир Овсійчук віднайшов фрагменти надгробка, відновив його  та перевіз до Олеського замку, де він зберігається й нині.

У XIX столітті монастир утратив своє оборонне значення: рови й вали ліквідували, а дві з чотирьох башт та браму розібрали. Натомість для митрополита Михайла Левицького звели митрополичий палац. Сам митрополит прожив тут 40 років і був похований у храмі. Під час земляних робіт на подвір’ї у 2002 році випадково натрапили на залишки розібраних укріплень та в’їзної брами — їх законсервували, і тепер вони доступні для огляду.

Старовинну зброю, монети та інші артефакти, які знайшли тут під час досліджень, можна побачити у музеї монастиря, що розташовується на другому поверсі комплексу. Важливою частиною експозиції є колекція ікон, антимінсів та літургійних речей, які зібрали ченці. Також у музеї представлені особисті речі Климентія та Андрея Шептицьких, які доклалися до відродження та розвитку монастиря. Унів був відомий і своєю культурною роллю: тут працювали Іван Вишенський, навчався Йов Княгиницький — майбутній засновник Манявського скиту. У XVII–XVIII століттях завдяки владикам Варлааму і Атанасію Шептицьким у монастирі діяла знаменита друкарня.

Найбільша святиня Унівської лаври — чудотворна ікона Пресвятої Богородиці. Щороку, у третю неділю травня, тут відбувається велике храмове свято, яке збирає десятки тисяч паломників.

Сучасний ансамбль лаври складається зі стародавніх мурів, Успенської церкви, митрополичого палацу та каплиці, зведеної вже у наш час. Нова дерев’яна церква розташована дещо осторонь оборонного комплексу, але вся територія, як і століття тому, захищена пагорбами й лісами Гологір. Усе тут створене так, щоб оберігати — і від ворогів, і від щоденного галасу. 

Ченці студійського уставу, які повернулися сюди у 1991 році і поволі впорядкували комплекс, живуть у строгому ритмі праці, мовчання та молитви. Сюди приїжджають паломники і просто подорожні — на богослужіння, реколекції, або щоб відпочити в тиші, довідатись цікаві факти з історії нашого краю, помилуватись справжніми творами мистецтва.

Фото: Руслан Литвин