Вони стають зразком для своїх побратимів, — тренерка Леся Шах про ветеранський спорт
Леся Шах – майстер спорту України міжнародного класу зі стрільби з лука, рекордсменка світу, багаторазова чемпіонка та призерка чемпіонатів та Кубків України. У 2017 році, коли в Україні з’явився проєкт Invictus Games, Леся як тренерка почала працювати з воїнами та ветеранами. На відборах сформували національну збірну, яка поїхала Канаду на міжнародні Ігри Нескорених, показала успішні результати та завоювала чимало медалей.
Нещодавно управління молоді та спорту Львівської ОВА організувало реабілітаційно-спортивний збір для ветеранів, який для спортсменів як тренерка проводила Леся Ярославівна. Управління також поспілкувалося з Лесею Шах про важливість розвитку ветеранського спорту та досвід участі у міжнародних змаганнях серед військовослужбовців, що отримали поранення у зонах бойових дій.
– П’ять років роботи. Відчуваєте зміни у поведінці хлопців?
Спорт воїнів – це дуже потужно. У тих, хто залишається у спорті, відчутний помітний прогрес. Навіть не те, що вони стають потужнішими, сильнішими спортсменами, а те, що вони стають зразком для своїх побратимів. Насправді дуже багато в нас самодостатніх спортсменів – вони з’їздили на одні ігри, взяли медалі, і мають таке золоте правило – нехай їдуть інші.
Тому цей проєкт дуже потужний – це не як у типових наших збірних, що ти потрапив до команди і роками чи десятиліттями можеш бути членом збірної. Тут інша концепція. У нас можна вибрати кілька видів спорту для змагань, одна людина може опанувати два-три види. Тут люди працюють на своїх побратимів. Стараються залучити їх до спорту, щоб вони швидше повернулись до мирного життя. Адже коли вони приїжджають додому, війна не покидає їх ні на один день.
– Ті, хто не затримується у спорті, чому зазвичай йдуть?
Просто ми всі різні. У нас була колись на Львівському радіо зустріч з різними бізнесменами та політиками. Я тоді озвучила дуже дуже просту тезу: не всі можуть бути спортсменами – дайте їм роботу. Це люди, які хочуть і мають могти забезпечувати сім’ю, робити щось корисне, займатися якимись справами. А попри роботу, збудуйте спортивні майданчики. Вони підтягнуться. Навіть якщо прийдуть повболівають на матч, де зустрілись дві місцеві маленькі команди. Це вже реабілітація.
Взагалі у спорт прийшли ті, хто відповідає за власне життя, у них немає відчуття, що хтось щось зобов’язаний їм дати. Вони зробили свій вибір, пішли на війну, сталось поранення, і вони роблять свій вибір: перебуваючи у спорті і намагаючись якомога більше людей сюди привернути.
– Стрільба лука як спорт для реабілітації – у чому переваги?
Стрільба з лука це найкращий вид спорту для реабілітації. Особливо для тих, хто на візках. Наші хлопці, які були на реабілітації в США розповідали, що американські медики також так вважають. Адже у цьому виді спорту опрацьовуються м’язи спини, рук, все те, що їм треба.
Волейбол, баскетбол – це емоційні види спорту, на взриві. Треба мати і дихалку, і силу, і кардіо має працювати. Стрільба з лука навпаки. Це психологічний вид спорту. Ти себе заспокоюєш. Так, ти працюєш довше, ніж триває гра. У нас змагання тривають 3-4 години. Представники інших видів спорту зазвичай так багато не працюють. Зовні це може здаватись дуже просто, та насправді люди заходять в стан спокою. На змаганнях можуть хотіти попадати, вигравати – це вже інше питання. Але момент тренування — це є такий потужний спокій. Це те, що їм треба.
– Ви були на різних змаганнях за кордоном. Як оцінюють рівень підготовки наших спортсменів?
Нас поважають. Цього року ми були і в Нідерландах, і в Америці. Перед поїздкою в США ми мали змогу потренуватись за рахунок британців. А в Нідерланди частина хлопців їхала з фронту – прийшли додому, поміняли одяг, сіли в літак і полетіли на змагання.
У нас був тільки один член команди, який мав змогу напередодні повноцінно тренуватись – Віктор Легкодух. Ніхто більше перед вильотом в Нідерланди не тренувався. Хтось не міг психологічно – всі думки були там, з побратимами. І ми коли туди прилетіли і з першого дня почали брати медалі, вони всі ходили і дивились на нас великими очима і казали – ви монстри, ви надпотужні люди. Нас дуже сильно підтримували – грузини та поляки особливо. До останнього дня вони бачили нас і вітались Слава Україні! Героям Слава!
Медалі брались щодня і це найгучніше говорить про наш рівень. В Америці, на хвилиночку, понад 80 медалей – це великий внесок. Американці перепитували:
– Ви звідки приїхали?
– З війни, – відповідали ми.
– А назад, коли змагання закінчаться, куди поїдете?
– На війну!
І вони такі – як? Наші хлопці творять там чудеса, вони дивуються.
– Як вам працюється з ветеранами?
Доволі успішно ми з нами працюємо – вони вдосконалюються, підтверджують свою майстерність. Війна закінчиться, але поранені хлопці залишаться. Їм потрібна буде реабілітація – психологічна, фізична. Тому робота триватиме.
Спільнота воїнів-спортсменів відрізняється від звичайної спортивної. У них дуже сильно присутній дух братерства, бо вони всі пройшли через війну. Цей досвід дуже сильно єднає їх. Ветерани інших держав можуть між собою не дуже розумітись – між британцями та шотландцями є якісь моменти, наприклад, але оце, що я був з ним на війні, він мій побратим – це наріжний камінь.
– Що після зборів?
Є багато поранених, зараз ми стараємось з ними комунікувати, розповідати у госпіталях та реабілітаційних центрах. Дехто цікавиться, частина ще не готова. Всі поки що живуть війною та перемогою. Та після перемоги нас чекає багато роботи.
Дуже хотілось би, щоб такі реабілітаційні центри, як цей, будувались суто для хлопців. Безумовно, що треба запрошувати якісь інші верстви спортсменів, щоб вони спілкувались, бо це підтягує рівень, дає стимул рухатись далі, щось змінювати.
З найближчого – навесні у нас розпочнеться новий відбір на Ігри Нескорених. Національний етап планують провести у Львові, вже напрацьовують програму. Міжнародні ігри відбудуться у Дюссельдорфі.
За високі досягнення у міжнародних спортивних змаганнях Ігри Воїнів та підвищення престижу України у світі під час тренувального збору головна спеціалістка управління Ольга Ведернікова вручила Лесі Шах грамоту від Львівської ОВА.
Розмовляла Марія Оринчак